Субота
19.10.2019
10:44
Форма входу
Пошук
Система Orphus
Календар
«  Жовтень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Архів записів
Педагогічна преса Міністерство внутрішніх справ України Національна дитяча гаряча лінія Національна гаряча лінія
Наше опитування
Оцените мой сайт
Всього відповідей: 135
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Корисні посилання:

Департамент науки і освіти Харківської обласної державної адміністрації

Міністерство освіти і науки України

Харківський регіональний центр оцінювання якості освіти

Український центр оцінювання якості освіти

Управління освіти, молоді та спорту міста Лозова

Спеціальна Олімпіада України

Лозівська загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів №7

Лавренко Олександр Миколайович

Місце служби. Військове звання, чин

93-а окрема механізована бригада. Капітан.

Місце загибелі

с. Піски, Донецька область.

Обставини загибелі

Загинув у підбитому танку о 10:00 під час бою в селі Піски (Ясинуватський район) поблизу Донецька.

Лавренко Олександр Миколайович (1983 року — 21 липня 2014 року) — командир танкової роти танкового батальйону 93-ї окремої механізованої бригади, учасник антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях.

Народився Олександр Миколайович в місті Лозова, Харківської області

Після закінчення 11 класу Лозівської ЗОШ І-ІІІ ст. №7 вступив до Харківського інституту танкових військ, який закінчив в 2005 році.

21 липня 2014 року танкова рота капітана Лавренка разом з механізованим взводом вела бій по захопленню та знищенню блокпосту терористів в районі села Піски, Ясинуватського району Донецької області. Знищення цього опорного пункту дозволило б Збройним Силам України закріпитися в селі Піски і тим самим розірвати кільце оточення навколо підрозділів, які захищали Донецький аеропорт.

Танк командира роти, до складу екіпажу якого також входили навідник молодший сержант Олександр Вохромеєв та механік-водій Андрій Купягін, рухався в голові колони. При підході до блокпосту сепаратистів танк потрапив в засідку. Зав'язався бій.

З боку сепаратистів підійшли два танки та мінометна батарея, яка почала обстріл механізованого взводу. Екіпаж Лавренка влучним вогнем підбив танк сепаратистів, знищив два автобуси і декілька кулеметних точок після чого ввірвався на позиції блокпосту. В цей час екіпаж бойової машини піхоти БМП-2, яка рухалась в колоні за танком командира роти, розпочав евакуацію поранених військовослужбовців. Зважаючи на цю обставину екіпаж танку своєю бронею та вогнем з гармати і кулемета почав прикривати дії евакуаційної групи.

Невдовзі прийшло повідомлення, що терористи збираються розпочати контратаку. Танк капітана Олександра Лавренка першим висунувся на ймовірний рубіж атаки, знищивши при цьому дві мінометні обслуги терористів, але в той же час значно відірвавшись від основних сил своєї роти.

Маневруючи під вогнем противника танк потрапив на замаскований потужний фугас. В наслідок вибуху молодший сержант Олександр Вохромеєв та солдат Андрій Кулягін загинули, а капітан Олександра Лавренко отримав тяжкі поранення. Щоб не потрапити до полону сепаратистів та не допустити захоплення ними бойової машини капітан Олександр Лавренко підірвав себе разом з танком...

Завдяки героїчним та сміливим діям екіпажу танку капітана Лавренка вдалося не допустити контратаки елітного підрозділу терористів, що дало змогу підрозділу батальйонної тактичної групи 93 окремої механізованої бригади закріпитись в районі села Піски, завдяки чому було знято оточення підрозділів, які захищали Донецький аеропорт.

За мужність та героїзм, виявлені при захисті суверенітету та територіальної цілісності України, екіпаж танка посмертно представлений до урядових нагород, а командир танкової роти капітан Олександр Лавренко — до звання Героя України (посмертно).

Нагороди

Примітки

  1.  Указ Президента України від 9 вересня 2016 року № 388/2016 «Про присвоєння О.Лавренку звання Герой України»
  2. Указ Президента України від 4 червня 2015 року № 311/2015 «Про відзначення державними нагородами України»

Джерела

 

ГЕРОЇ НЕ  ВМИРАЮТЬ.

ГЕРОЇ ЗАВЖДИ У НАШИХ СЕРЦЯХ

Шевченко Олег Сергійович народився 22 вересня 1988 року в місті Лозова Харківської області в сім′ї інженерно-технічних працівників.

Мати – Шевченко Лариса Анатоліївна і батько Шевченко Сергій Порфирійович працювали на ЛКМЗ, були людьми працьовитими, чесними,щирими. На почесному місці у хаті в них завжди стояв «Кобзар», багато історичних романів різних авторів. Батько був людиною мовчазною, але дуже лагідної вдачі і полюбляв читати. Це передалося обом синам: старшому Олександру і молодшому блакитноокому Олегові, які рано долучилися до читання книжок. Мати Лариса Анатоліївна полюбляла в усьому дисципліну і порядок й вимагала цього від усіх членів родини. Вся сім′я дуже багато працювала на городі в дідуся і на власній дачі. Тож діти з дитинства звикли до відповідальності і роботи.

Цікавий випадок стався одного разу у дворі, де жили Шевченки. Малий Олег знайшов в кущах слабке, безпомічне цуценя, приніс його додому і з дозволу батьків залишив у себе. А як доглядав його , як турбувався – і виходив! У маленькому серці вже тоді жило скільки любові! А ще брати були дуже дружні між собою. Старший Олександр згадує: «Я завжди був поряд, захищав його, допомагав з уроками. Ми були нерозлучні. І коли Олега не стало, я втратив велику значиму частину своєї душі. Розумію, що брата не повернеш, але серце відмовляється вірити, що втратив його назавжди.» В перший клас Лозівської загальноосвітньої школи I-III ступенів № 7 Олег прийшов до Дігтяр Лариси Вікторівни – вчительки доброї, терплячої, творчої. Саме вона виховала в дітей почуття колективізму, взаємодопомоги, чесності та принциповості. Зі спогадів Лариси Вікторівни: «Олег був дуже милою, чемною дитиною. Ніколи ні з ким не сварився. Товаришував з усіма. А ще завжди говорив правду. Радо міг поділитися останнім смаколиком. Чуйним був і завжди усміхненим.»

У старшій школі Шевченко Олег навчався у класі Ляшевича Леоніда Григоровича, який вимагав від учнів справді «спартанських» якостей: швидкості прийняття рішень, витривалості, наполегливості, чіткості в діях і, звичайно, прихильності до математики - цариці наук.

Дуже любив Олег предмет «Захист Вітчизни», який викладав Гаманов Євген Федорович. Можливо, саме тоді, на цих уроках у хлопця з′явилася мрія стати військовим, яка і збудеться в подальшому.

Після закінчення школи з 2005 року по 2008 рік навчався в автодорожньому технікумі за спеціальністю «Обробка металів різання». Після закінчення технікуму влаштувався на ЛКМЗ оператором станків з числовим програмним управлінням.

У 2009 році був мобілізований до Севастопольської авіаційної бригади тактичної авіації на строкову службу, а по закінченні- повернувся на своє робоче місце на завод.

І ось 2014 рік Україна переживала важкі часи в своїй багатовіковій історії. Під загрозою опинилася територіальна цілісність, незалежність нашої держави, мир і спокій на нашій землі. В Україні розпочалася неоголошена війна. Відразу чимало українських сімей відчули жахливі наслідки війни, втративши своїх рідних і близьких. Кожен українець тоді розумів біль цих втрат і хотів стати на захист рідної землі.

Олег Шевченко з перших днів війни прагнув піти на фронт, однак заводу він був потрібніший, бо ЛКМЗ для фронту ремонтував БТРи.

Дитяча мрія юнака стати військовим не давала йому спокою. І тепер, коли Україна потребувала захисту своїх кордонів, коли лилася кров співвітчизників, коли передчасно сивіли матері і дружини, а діти залишалися сиротами, Олег твердо вирішив: «Іду на фронт! Буду військовим». І пішов на неоголошену війну, боронити Батьківщину. Справжній патріот, він відчував власну відповідальність за майбутнє держави, за те, щоб підступний ворог не прийшов у його дім, до його матері…. Хлопцю пощастило: він потрапив до 54 бригади 25-го окремого батальйону «Київська Русь» до грузинської роти.

В роту хлопця прийняли з великою радістю, бо Олег був інтелектуальною, щирою, ввічливою людиною. Він багато читав і був всебічно розвиненою людиною. Хлопець полюбляв розповідати бійцям - грузинам факти з історії нашої держави, бійці із задоволенням та захопленням слухали історії країни, яку вони захищають. А одного разу юнакові наснилося, ніби він став генералом з усіма почестями. Хлопцям в бліндажі сподобався цей сон, і вони попросили його про одне: «Коли станеш, Олегу, генералом, про нас не забувай!». Після цього і отримав він позивний «Генерал». У листах до матері Олег приховував, що служить він на нульовій позиції і що щоденно, щохвилинно біля нього чатує смерть. Він любив матір і турбувався про її здоров’я. Про те, що син воював на передовій Лариса Анатоліївна дізналася тоді, коли Олег загинув. 23 грудня 2017 року Шевченко Олег загинув від кулі снайпера в селі Луганське Світлозарської дуги. Він отримав тяжке проникаюче поранення від розривної кулі і за 3 години стік кров′ю. Побратими намагалися забрати пораненого з поля бою, але снайпер не підпускав бійців аж до ночі. Олега поховали за 4 дні в рідному місці Лозова на центральному кладовищі на головній алеї Слави біля інших героїв АТО. І вже після смерті Олега матері надійшов лист із запізненням на декілька днів.

Олега не стало, але образ блакитноокого юнака буде з нами завжди. Світлі спогади про людину, яка заради інших, заради України віддала своє життя, завжди будуть сильнішими за смерть.